На Сокирянщині, біля самого кордону з Молдовою, є невеличке село Нова Слобода. Тут живе близько ста людей. Переважна більшість – пенсіонери. Серед них є й довгожителі. Лише зрідка можна побачити молодь.
Як живе хутір Нова Слобода, або, як кажуть місцеві, Слобідка, дізнавалися кореспонденти "МБ".
Дорога із Чернівців до прикордонного хутора неблизька. Спочатку треба їхати центральною трасою, потім повертати на села Шишківці та Вашківці. Від Вашківців до Слобідки – ще кілька кілометрів полями. Дороги тут майже немає. Є лише колія, яку виїхали машини під час негоди.
По ній і їдемо. Через пилюку важко дихати. На полях працюють люди: хтось сіє, а хтось кропить сад від шкідників. Заїжджаємо до Нової Слободи. Хутір має одну центральну та кілька бічних вулиць. Будиночки переважно маленькі – на два вікна. Трапляються ще з розписом із 90-х років. Є, звісно, й сучасні, але їх мало.
Віталій Іванович живе на маленькій вулиці один. Господарство в чоловіка велике. Навпроти будинку квітне невеличкий яблуневий садок. За хатою – пасіка. Чоловік саме порається коло вуликів.
Фото: molbuk.ua
– Зараз я до вас вийду, зачекайте, бо ще вас покусають, – гукає нам.
Чоловік знімає захисний костюм.
– Село у нас дуже маленьке. От бачите, на цій вулиці живемо лише ми з дружиною. Молодь виїжджає. Хто залишається, вирощує саджанці або має сади. Щоби щось заробити, треба працювати. Магазин у селі закрили ще у 2012 році. Щоб купити продукти, треба їхати до Вашківців, але ж не у всіх є машина. Так і живемо. Допомагаємо стареньким. У середу та суботу – базарні дні. Якщо комусь щось треба, можемо купити. Ще маємо медичний пункт, будинок культури і капличку, – каже чоловік.
Віталій Іванович із дружиною вирощують квіти на продаж. Проте господар каже, що це радше для душі.
Прощаємося із чоловіком і повертаємо на центральну дорогу.
Медичний пункт – це старенька хатка. Заходимо. У коридорі прохолодно, підлога дерев’яна, скрипить.
Фото: molbuk.ua
У кімнаті, яку обладнали під медпункт, сидить медична працівниця Альона ПИРОГ. На столі – тонометр, термометр і журнал. Пані Альона розповідає, що люди до неї звертаються з різними хворобами.
Фото: molbuk.ua
– І серцева недостатність, і гіпертонія. Мій обов’язок – надати першу медичну допомогу та викликати швидку. Ще можу систему поставити чи вколоти за потреби. У нашому селі живуть переважно старенькі люди, є серед них і довгожителі. Ось, наприклад, пані Марії 97 років. Попри такий вік, жінка ще бадьора. Працюю я щодня, з 9.00 до 17.00. Бувають ситуації, коли і вночі можуть мені зателефонувати, якщо комусь зле стало. Ну, а зарплата у мене мінімальна, – ділиться жінка.
– Проведете нас до пані Марії? – запитую.
– Так, ходімо.
Довгожителька живе за дві хати від медпункту. Заходимо в старенькі давно не фарбовані ворота, які колись були зеленими. На подвір’ї є сарай.
Хатка пані Марії невеличка, але охайна. Вікна вже пофарбовані, двері також. У маленькому коридорчику – троє дверей: одні – на кухню, другі – у вітальню, треті – у кімнату бабусі. У хаті тепленько та затишно. Підлога застелена кольоровою доріжкою. Грубка злегка пропалена.
Пані Марія сидить на ліжку та дивиться телевізор. Зав’язана в хустку під бороду, одягнена в сіру спідницю та сіру кофту. На ногах – теплі вовняні шкарпетки.
Фото: molbuk.ua
– Ой, дочко, важко у цьому селі. Нема де хліба купити. Сіль закінчиться, то в сусідів зичу, – каже старенька.
– А з ким живете?
– Сина маю. Його дружина померла, то він до мене переїхав. Добре, що має машину. Але її треба заправляти, а це ж гроші. Живемо на мою пенсію: у мене 4300 гривень. І за ці гроші машину заправ, їсти й таблетки купи, комунальні заплати. Я вже так і буду тут доживати, а молоді хай тікають звідси. Але ж якби не війна… Я вже одну пережила. Це страшно, біль, втрати, розпач… Хай буде вона проклята, – зітхає старенька.
Йдемо центральною вулицею. Більшість будинків порожніє… Доходимо до кінця вулиці й бачимо будинок культури. Заходимо. Просто з дверей – невеличкий актовий зал. Там стільці й невеличка сцена. На стінах висять фотографії – як сучасні, так і давні.
Завідувачка будинку культури Галина ПІРОГ каже, що село Нова Слобода має сторічну історію.
Фото: molbuk.ua
– Ми нещодавно відзначали сторіччя села. Зібрали гроші для підтримки армії. Усю нашу культурну діяльність спрямовуємо на підтримку захисників, – каже жінка.
Пані Галина зауважує, що в Слобідці є лише шестеро дітей.
– За ними приїжджає шкільний автобус і везе до школи у Вашківці. Троє із цих шести дітей – мої онуки, – усміхається жінка.
Пори те, що Нова Слобода – це маленький прикордонний хутірець, усі люди, з якими ми спілкувалися, говорили про підтримку армії. Здавалося б, маленьке село, проте навіть тут люди займаються бізнесом і допомагають війську.
Автор: Володимир ТРОЯН
Читайте новини "МБ" у Facebook | Telegram | Viber | Instagram
