«У селах усі знали твори Шевченка»
Дев’ятого березня минає 197 років із дня народження нашого Кобзаря Тараса Шевченка. Про нього знає кожен українець. Але як шанують його нині і як шанували раніше? Буковинка Галина Якович виросла у родині, де мама була сільською актрисою, а бабуся – народною співачкою. Вона співала пісні на твори Шевченка так, що чуло усе село. Галина Василівна розповіла "МБ", як українське село шанувало Шевченка у 1960-1970-ті роки.
"Розігрували вистави за творами Шевченка"
Пані Галина переїхала на Буковину у Стрілецький Кут 1975 року.
– Пригадую своє дитинство, – каже Галина Якович. – Зимовий вечір. Разом із братами ми, малі діти, сидимо на печі. Тато сидить біля столу і вголос читає "Кобзар". Мама сідає біля нас на печі, запалює маленький ліхтарик і починає вишивати. Ми дивимося, як мама вишиває, і слухаємо, як тато читає то "Катерину", то "Тополю"...
Один із найяскравіших дитячих спогадів пані Галини – сільський театр. Семилітньою дівчинкою вона ходила не лише на вистави театру, але й на репетиції. Сідала у перший ряд і зачаровано дивилася, як дорослі розігрували виставу за творами Тараса Шевченка.
– Головні ролі завжди діставалися моїй мамі, – каже Галина Василівна. – Вона грала ролі і Катерини, і наймички, була задіяна й у постановці "Назара Стодолі". Грали й репетирували у невеличкому сільському клубі. Люди пропускали крізь душу творчість Кобзаря. Дуже запам’ятався мені один епізод. На одній з репетицій побачила сцену, коли козак убиває Катерину. Грала Катерину моя мама. Коли я це побачила, у сльозах закричала на весь клуб: "Люди, маму вбили!". До мене підбіг тато, заспокоїв і пояснив, що це лише гра… Ось так сильно грали тоді у селі твори Шевченка.
– Тоді у селі треба було знати твори Шевченка і козацькі пісні. По-іншому і бути не могло… У театрі грало багато людей. Пригадую, настала весна, оранка. Мої двоюрідні брати задіяні у масовках, але на поле треба. То вони вирішили усе робити по змінах – один ішов на репетицію, інший сідав на трактор і орав поле. Потім вони мінялися. На виставу сходилося усе село, у клуб було важко потрапити…
З дуже великими почестями відбувалися у селі Шевченківські дні. Маленьке село. Маленька сцена. Сільський хор співає "Думи мої", "Реве та стогне Дніпр широкий", "По діброві вітер віє", "Заповіт"... Усі у залі одягнені у національний одяг і підспівують.
"Нині святкують на публіку"
На початку 1930-х років бабуся пані Галини вишила три великі портери Тараса Шевченка. Один із них зберігається у пані Галини, інші два – у Канаді та Росії.
– 1965 року в село з Канади приїхав бабусин двоюрідний брат. Тоді йому було років сімдесят. До його приїзду, без перебільшення, готувалося усе село. Причепурили хатки й подвір’я, на плоти накинули ткані ліжники, килими, рушники… Усе було по-святковому, по-українськи. На вулиці накрили столи, пригощали лише укра-їнськими народними стравами. І ось приїжджає "Волга", її обступають люди у вишитих сорочках. З автомобіля виходить високий кремезний чоловік у білому костюмі й капелюсі. Ми не знали, як би то правильно його зустріти, що казати… Аж раптом чоловік стає на коліна, починає цілувати землю і каже: "Земле рідна, пробач свого сина. Я дуже довго блукав по світу і тепер прийшов до тебе". Це дуже вразило усіх…
– А ввечері ми сиділи за святковим столом, і моя бабуся співала гостеві "Ой, три шляхи широкої до купи зійшлися. На чужину з України брати розійшлися…".
– Гість з Канади розповів, що за кордоном українці дуже цінують усе українське – маленьку грудочку землі, кущик калини, а найбільша святість для них – це Шевченко. Так, бабуся подарувала братові вишитий портрет Шевченка…
Ще один портрет Шевченка зберігається у хрещеного батька пані Галини у Санкт-Петербурзі. Свого часу чоловік служив у Рязані. Коли Галина Василівна приїжджала до нього з рідними, співали офіцерам пісні на Шевченкові твори. У відповідь вони чули: "Це співають про Україну, про великого Шевченка…"
– Чи шанують нині так Шевченка? – запитую пані Галину.
– Ось буде 200 років із дня народження, то будуть, можливо, більш гучно про нього згадувати… На публіку. А ось в окремих сім’ях... Дедалі рідше бачу це. На жаль. Люди навіть забувають, що таке Шевченківські дні. Пригадую 1975 рік, я уже була студенткою. Ось приїду на вихідні додому і дивлюся на свою 105-літню прабабусю. Вона сидить у давньому народному одязі і співає. Я підійду ближче, і бабуся каже: "Ходи, дівко, нехай навчу тебе співати співану". А я їй відповідаю: "Бабцю, то зараз лише про Леніна усюди кажуть, мовляв, він буде вічно…" А бабуся мені і відповідає: "Чекай-чекай, то не буде Ленін вічно живий, не політика, а Шевченко буде жити…"
Валерія Чорней
"Розігрували вистави за творами Шевченка"
Пані Галина переїхала на Буковину у Стрілецький Кут 1975 року.
– Пригадую своє дитинство, – каже Галина Якович. – Зимовий вечір. Разом із братами ми, малі діти, сидимо на печі. Тато сидить біля столу і вголос читає "Кобзар". Мама сідає біля нас на печі, запалює маленький ліхтарик і починає вишивати. Ми дивимося, як мама вишиває, і слухаємо, як тато читає то "Катерину", то "Тополю"...
Один із найяскравіших дитячих спогадів пані Галини – сільський театр. Семилітньою дівчинкою вона ходила не лише на вистави театру, але й на репетиції. Сідала у перший ряд і зачаровано дивилася, як дорослі розігрували виставу за творами Тараса Шевченка.
– Головні ролі завжди діставалися моїй мамі, – каже Галина Василівна. – Вона грала ролі і Катерини, і наймички, була задіяна й у постановці "Назара Стодолі". Грали й репетирували у невеличкому сільському клубі. Люди пропускали крізь душу творчість Кобзаря. Дуже запам’ятався мені один епізод. На одній з репетицій побачила сцену, коли козак убиває Катерину. Грала Катерину моя мама. Коли я це побачила, у сльозах закричала на весь клуб: "Люди, маму вбили!". До мене підбіг тато, заспокоїв і пояснив, що це лише гра… Ось так сильно грали тоді у селі твори Шевченка.
– Тоді у селі треба було знати твори Шевченка і козацькі пісні. По-іншому і бути не могло… У театрі грало багато людей. Пригадую, настала весна, оранка. Мої двоюрідні брати задіяні у масовках, але на поле треба. То вони вирішили усе робити по змінах – один ішов на репетицію, інший сідав на трактор і орав поле. Потім вони мінялися. На виставу сходилося усе село, у клуб було важко потрапити…
З дуже великими почестями відбувалися у селі Шевченківські дні. Маленьке село. Маленька сцена. Сільський хор співає "Думи мої", "Реве та стогне Дніпр широкий", "По діброві вітер віє", "Заповіт"... Усі у залі одягнені у національний одяг і підспівують.
"Нині святкують на публіку"
На початку 1930-х років бабуся пані Галини вишила три великі портери Тараса Шевченка. Один із них зберігається у пані Галини, інші два – у Канаді та Росії.
– 1965 року в село з Канади приїхав бабусин двоюрідний брат. Тоді йому було років сімдесят. До його приїзду, без перебільшення, готувалося усе село. Причепурили хатки й подвір’я, на плоти накинули ткані ліжники, килими, рушники… Усе було по-святковому, по-українськи. На вулиці накрили столи, пригощали лише укра-їнськими народними стравами. І ось приїжджає "Волга", її обступають люди у вишитих сорочках. З автомобіля виходить високий кремезний чоловік у білому костюмі й капелюсі. Ми не знали, як би то правильно його зустріти, що казати… Аж раптом чоловік стає на коліна, починає цілувати землю і каже: "Земле рідна, пробач свого сина. Я дуже довго блукав по світу і тепер прийшов до тебе". Це дуже вразило усіх…
– А ввечері ми сиділи за святковим столом, і моя бабуся співала гостеві "Ой, три шляхи широкої до купи зійшлися. На чужину з України брати розійшлися…".
– Гість з Канади розповів, що за кордоном українці дуже цінують усе українське – маленьку грудочку землі, кущик калини, а найбільша святість для них – це Шевченко. Так, бабуся подарувала братові вишитий портрет Шевченка…
Ще один портрет Шевченка зберігається у хрещеного батька пані Галини у Санкт-Петербурзі. Свого часу чоловік служив у Рязані. Коли Галина Василівна приїжджала до нього з рідними, співали офіцерам пісні на Шевченкові твори. У відповідь вони чули: "Це співають про Україну, про великого Шевченка…"
– Чи шанують нині так Шевченка? – запитую пані Галину.
– Ось буде 200 років із дня народження, то будуть, можливо, більш гучно про нього згадувати… На публіку. А ось в окремих сім’ях... Дедалі рідше бачу це. На жаль. Люди навіть забувають, що таке Шевченківські дні. Пригадую 1975 рік, я уже була студенткою. Ось приїду на вихідні додому і дивлюся на свою 105-літню прабабусю. Вона сидить у давньому народному одязі і співає. Я підійду ближче, і бабуся каже: "Ходи, дівко, нехай навчу тебе співати співану". А я їй відповідаю: "Бабцю, то зараз лише про Леніна усюди кажуть, мовляв, він буде вічно…" А бабуся мені і відповідає: "Чекай-чекай, то не буде Ленін вічно живий, не політика, а Шевченко буде жити…"
Валерія Чорней
Повернутися назад