Коли кінофільму виповнюється сорок років – це багато чи мало? Насправді питання не таке вже й складне. Просто спробуйте пригадати, чи багато ви знаєте фільмів, які вийшли 1970 року. А 1980-го? Або хоча б 2000-го?.. Зате цьогорічні прем’єри якби й хотіли забути, то реклама не дасть. Власне, це я до того, що кіно – мистецтво, так би мовити, актуальне, сьогоденне. Звісно, кожному, хто береться за постановку художнього фільму, хотілося би зняти шедевр на всі часи, але вдається таке одиницям.
Геніальна банальність
Хоч і вважається, що сльозливі любовні романи – винятково жіноча сфера, цю історію написав чоловік. Наприкінці 1960-х років 32-річний американський письменник Ерік Сігал приніс до видавництва сентиментальний роман про кохання багатого гарвардського студента і бідної студентки менш престижного навчального закладу. Це була банальна історія з трагічним фіналом і прямолінійною назвою – "Love story", тобто "Історія кохання".
Ерік Сігал не був людиною з вулиці: у його послужному списку вже значився зокрема сценарій до культового бітлівського мультфільму "Жовтий підводний човен". Але видавець не взявся друкувати надто вже просту історію, порадивши автору скористатися своїм досвідом і переробити роман на кіносценарій. Так він і вчинив. Сценарій придбала студія "Парамаунт", і фільм, знятий за банальною "Love story", врятував згодом студію від банкрутства, принісши небачені у ті часи збори.
Втім, деякі джерела розповідають, що все починалося якраз зі сценарію, а вже потім, за порадою кіношників, Сігал переробив його на роман. Зрештою, не так важливо, що було першим – роман чи сценарій. Обидва варіанти доводять, що приказка про геніальне – просте не позбавлена сенсу. Ерік Сігал помер на початку 2010 року, залишивши після себе понад десяток книг і сценаріїв, але в усіх без винятку некрологах згадувався як автор "Історії кохання".
Стиль і музика – назавжди
Дуже подібна ситуація склалася і з іншими творцями стрічки. Канадський режисер Артур Хіллер зняв 33 фільми, здебільшого у Голівуді. У нього знімалися такі знаменитості, як Джеймс Белуші, Бет Мідлер, навіть сам Аль Пачіно. Але жодна з його робіт не мала такого успіху, як "Історія кохання". І свій єдиний "Золотий глобус" та номінацію на "Оскар" Хіллер отримав саме за "Love story".
Виконавці головних ролей – Елі МакГроу та Райан О’Ніл – також іще живуть і працюють. Однак у пам’яті глядачів вони залишилися молодою чарівною парою з минулого. Нічим особливим більше не запам’яталися. Хіба що в О’Ніла була ще одна велика роль – у фільмі "Баррі Ліндон" Стенлі Кубрика… Проте чи можна вважати невдалими кар’єри цих акторів та режисера? Адже не кожному, хто отримує багатомільйонні гонорари і щороку номінується на різноманітні нагороди, судилося залишитися в історії кіно. А тут, зауважте, більше, ніж кіно.
Елі МакГроу в образі Дженіфер Кавелеррі – не лише мила дівчина з хорошої мелодрами. Це – ікона стилю на кілька десятиліть. І коротку картату спідницю в складку, і кольорові колготки, і пальто-жакет, і "випрасуване волосся" досі копіюють мільйони дівчат у цілому світі. Більшість із них, звичайно ж, не знає, що наслідує саме дівчину з мелодрами, тому що все це стало класикою, як і сам фільм.
Та, мабуть, іще більше людей не знають, що лірична мелодія, знайома їм з дитинства як ілюстрація до різноманітних романтичних моментів, написана саме для цього фільму. До слова, на багатьох форумах кіноманів в Інтернеті можна знайти такий чи подібний відгук про "Історію кохання": фільм, мовляв, не дотягує до рівня музики або ж музика його "витягує".
Це, звісно, суб’єктивні речі. Об’єктивно ж француз Франсіс Лей – один із найвидатніших композиторів у світовому кіно. Навіть якби він написав музику лише до "Історії кохання", то вже заслужив би на пам’ятник, але ж він створив й інші шедеври. Насамперед це тема до фільму Клода Лелюша "Чоловік і жінка". А ще – музика до фільму "Еммануель". Пригадайте ці три мелодії й оцініть, наскільки вони різні. Музика до "Чоловіка і жінки" – замилування життям і тонка інтимність. Тема "Історії кохання" – біль непоправної втрати й дорогоцінні спогади. Ну, а "Еммануель" – просто "легкість буття".
Єдиний "Оскар", який дістався 1970 року "Історії кохання", був саме за музику. Режисер, актори, сценарист, залишилися тільки з номінаціями, хоча отримали "Золоті глобуси". Однак річ не в нагородах. Такого ще не було, щоби фільм чи мелодія з нього залишилися в пам’яті глядача лише тому, що отримали "Оскар" чи, наприклад, "Золоту пальмову гілку".
Заявка на безсмертя
Справді, кінокласику творимо ми, глядачі, коли знову й знову беремо певні фільми в прокаті, купуємо для домашньої відеотеки, переглядаємо в Інтернеті. "Історія кохання" вже сорок років б’є всі рекорди за попитом на День святого Валентина. Здавалося б, це нелогічно, адже фільм має сумний фінал (та, власне, й початок сумний, бо про майбутню смерть головної героїні ми дізнаємося вже з перших кадрів). Ось тут нам і відкривається головна таємниця успіху цього кінотвору. Незважаючи на трагічність сюжету, "Love story" не викликає ні розчарування, ні депресії, а лише величезне бажання жити і кохати. Зараз, негайно, доки смерть нас не розлучила.
Тож подивіться цей фільм, якщо досі його не бачили. І навіть якщо бачили. Може, не варто чекати до Дня закоханих, коли він буде "нарозхват". Втім, і поспішати не обов’язково, адже фільм, який прожив сорок років, уже не помре.
Оксана ДРАЧКОВСЬКА
